«Він шукав нові сенси та істини»

Інформаційна довідка до 50-річчя з дня народження       

                                Є .Гулевича.

Євген Гулевич, філософ, перекладач, філолог, культуролог. Дослідник поетики, балансу кольорів у природі, усього етичного і естетичного, дошукувач сенсів, редактор і автор, - Євген Гулевич із початком війни став добровольцем. 31 грудня 2022року загинув під Бахмутом.

   

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року в Калуші на Івано-Франківщині. З дитинства був допитливим хлопчиком і завжди прагнув до самовдосконалення. Понад усе любив читати, як згадує брат, читав «запоєм». Питань у виборі професії не виникало, він вирішив стати журналістом. Вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка. В роки навчання він був дуже помітною особою. Мав довге до пояса волосся, до того ж всю зиму ходив в одній сорочці. До студентських забав і веселощів ставився ніби відсторонено,  думками був десь далеко.

Його мовчання сприймалось як снобізм, а насправді він писав дослідницьку роботу про мовчання в культурі. Після закінчення факультету журналістики, хотів навчатись на магістерській програмі з культурології. Несподівано поїхав у Слов’янськ і поступив у льотне училище на курс навігаторів, але не витримав у чужому для нього середовищі. У Львові почав працювати у міжнародному відділі газети «Поступ» але більше його цікавили суспільні явища та культурологія. У 2003 працював перекладачем в проекті «Перекладацька майстерність» у ЛНУ імені Івана Франка.

Євген Гулевич завжди хотів докопатись до суті поставити безліч глибоких запитань, про які ніхто раніше й не думав. Однім з перших його проєктів   була праця над вшануванням пам’яті Соломії Павличко. Після цього займався проєктом «Історія літератури» Його редакторська праця була своєрідною школою для авторів, він сам розвивався і розвивав людей. Іспанську мову Гулевич вивчив самотужки, згодом це переросло в серйозне захоплення іспаномовними авторами. Завдяки йому український читач познайомився з працею іспанського філософа Раміреса «Існування іронії як іронія існування»

Серед опублікованих редакторських здобутків Євгена Гулевича – роман Рея Бредбері «Щось лихе насуває», «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» Рафаеля Шактера, «Розмови з Богом» Ніла Дональда Волша. Багато творів Євген перекладав і редагував просто для власного задоволення, відточуючи майстерність володіння словом.

Він також був знаним львівським культурологом, створив сотні культурно-мистецьких проєктів – починаючи від «Свята музики»  і закінчуючи Pinzel.AR, де  розглядається спадщина скульптора Йогана – Георга Пінзеля та масштабним проектом «Ангели» під керівництвом Павла Гудімова. Кожен проєкт, за який брався Гулевич, вражав неординарністю і продуманістю.

Незважаючи на численні закордонні контакти і знайомства, він завжди жити в Україні.

Повномасштабне вторгнення Євген Гулевич зустрів у Калуші та через декілька днів сам пішов у військомат. У нього були проблеми із зором, але Євген добився зарахування в Десантно-штурмові війська ЗСУ, став кулеметником. Після першого поранення ненадовго потрапив до Львова. Удруге його поранило під Давидовим Бродом. Лікування і реабілітація у Львові для Євгена були в культурному плані насиченими.   Він взяв участь у перфоманс – розмові «Сад окопів», але рвався назад на фронт.

31 грудня 2022 року Євген Гулевич загинув від кулі російського снайпера під Бахмутом.

 Задля вшанування пам’яті Євгена Гулевича його колеги та друзі хочуть заснувати премію його імені за майстерність володіння словом. Також планують оцифрувати літературний та перекладацький спадок філософа.

 

15 липня Україна відзначає День Української Державності, які збігається з

Днем Хрещення Русі-України .

Це значуще свято , яке носить сакральний та релігійний зміст. Воно пов’язане з вшануванням культурної спадщини та християнства, яку Україна отримала з Київської Русі. Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства стало цивілізаційним вибором України.  Християнство сприяло піднесенню культури та освіти.

Історія українського державотворення бере початок з Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Русь започаткувала державницькі традиції українців. Її традиції у розбудові загальноєвропейського культурно-релігійного простору продовжили Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Значення історії нашого державотворення – потужна сила проти маніпуляцій історичними фактами в умовах інформаційної війни росії проти України. Ця війна – не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за її минуле, незалежність та ідентичність

 

   «Замовчувана літературна спадщина Івана Липи»

«Я писав більш як чверть віку не за страх, а за совість, не ради слави, бо знав, що доброго не скажуть, хіба випадково, писав не ради грошей, а лиш тому, що мав свої думки, і ті думки хотілось сказати людям...»

І. Липа

Іван Липа (1865 – 1923) – український громадський і політичний діяч, прозаїк, поет та публіцист, лікар.

Дитячі роки пройшли в Керчі. Шкільна наука давалась йому легко, тому блискуче закінчив чоловічу гімназію ще й з першого року навчання підробляв приватними уроками. Любив читати книжки рідною мовою та слухати українські народні пісні. Смерть від тяжкої хвороби найближчого друга вплинула на вибір професії. Щоб не вмирали діти, Іван вирішив стати лікарем. На медичному факультеті Харківського університету заснував таємне товариство «Братство тарасівців», яке мало поширювати ідеї Тараса Шевченка, та боротьбу за національне визволення українського народу.

 За проукраїнську діяльність Івана Липу заарештували і виключили з університету.  Через 3 роки він поновив навчання  на медичному факультеті Казанського університету, а після його закінчення працював земським лікарем у селах Херсонщини, Одещини та Полтавщини.  Іван Липа був організатором «Одеської літературної спілки», видав альманах «Багаття», часто друкувався в українських часописах. В УНР був керуючим управлінням культури в уряді, членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республік, входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР. У 1922 році переїхав у Винники і працював як приватний лікар. Тут він створив свої новели «Кара» і «Утома» Внаслідок невиліковної хвороби (рак шлунку)  15 листопада 1923 року помер і похований у Винниках.

До останньої хвилини поряд з ним був митрополит Іван Огієнко, який полегшував Івану тугу від розлуки з близькими і страждання від хвороби.

Писати Іван Липа почав ще у студентські роки, а його перші статті підписані псевдонімом І. Степовик. Згодом у «Правді» під редакцією І. Франка, він використовував псевдонім Петро Шелест. В УРСР літературна спадщина письменника замовчувалась. Проте, літературний доробок Івана Липи значний. Дитячі оповідання «Казки про волю», «Мій ведмедик», «Сім братів», «Туман», збірка поезій «Тихе слово».  «Тринадцять притч» однаково цікаві і дітям і дорослим. Окрім художніх творів він автор численних статей та есеїв. Всі твори Івана Липи наповнені ліричним забарвленням і мають символічно-філософський характер. 

Найближчий друг Івана Липи Микола Вороний присвятив йому поему «Євшан -зілля».

 

        «Перша Європейська конституція –

            Конституція Пилипа Орлика»

Кінець вісімнадцятого століття – час схвалення конституцій: 1787 – Сполучених Штатів Америки, 1791 – Франції та Польщі, а наша Конституція уже була схвалена 5 квітня 1710 року.

Це був договір поміж трьома політичними силами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Конституція Пилипа Орлика була схвалена у часи боротьби за незалежність.

 

Конституція 1710 року не була лише емігрантським твором. Це загальноукраїнський політичний акт. В документах, які збереглися, Пилип Орлик писав, що його посланці двічі їздили в Україну для погодження проекту зі знатними старшинами України. Конституція визначала Державу Війська Запорозького та народу українського як станову виборну гетьманську монархію парламентського типу. У документі відображені тогочасні ідеали української нації. В ньому також знайшли місце протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеями. Вони у ХVIII ст. роздирали  Європу на непримиренні ворожі табори. Через територію України проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності – і намаганнями сусідів уярмити її. 

Розробляючи Конституцію в чужій країні, Пилип Орлик разом з старшиною усвідомлювали, що її практичне застосування буде вкрай важким, бо спочатку треба було звільнити Україну від московського панування. Проте,  вона була створена з певністю в швидкому поверненні на батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. 

Ця Конституція – конституційний акт в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки. 

  

 

             «Перша українська феміністка»

   До 170 річчя від дня народження Наталі Кобринської.

8 червня 1855 року народилася Наталя Кобринська, українська письменниця, публіцистка і громадська діячка. Вона була засновницею жіночого руху в Галичині.

Рід Озаркевичів, звідки походила Наталя був відомий своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Батько – греко-католицький священник був депутатом Галицького сейму, поетом і перекладачем. Дід Іван, теж священник, був великим шанувальником театру і на аматорському рівні ставив п’єси Квітки-Основ’яненка та свої власні. В родині Озаркевичів панувала любов до книги та мистецтва. Освіту Наталя отримала вдома. Вивчила польську, німецьку, французьку мови. Була знайома з творами провідних  філософів та економістів того часу.  

Шлюб з теологом Теофілом Кобринським, який був чудовим співаком та композитором, цікавився етнографією, засновником у Снятині міської читальні, також сприяв її інтелектуальному зростанню. На жаль, після несподіваної смерті чоловіка, у 27 років Наталя стала вдовою. Символічно, що у день поховання вона відрізала свої коси і на знак вдячності та вічної вірності поклала коханому в домовину. Після смерті чоловіка Наталя поїхала до Відня і увійшла до українського студентського товариства «Січ». У 1883р вийшло її перше оповідання «Пані Шумська», яке отримало загальне схвалення віденського товариства українців. Успіх надихнув писати далі. В її повісті «Задля куска хліба» лунала головна думка – жінка має сама дбати про своє місце в суспільстві, а не бути утриманкою чоловіка.

Відтоді її головною метою стала реалізація ідей фемінізму через літературні твори. Щоб жінки зрозуміли свою цінність і користь для суспільства, було створено «Товариство руських жінок". Його збори відбулися у Станіславі (Івано-Франківську) 8 грудня 1884 року і ця дата вважається початком українського жіночого руху. 

Через три роки Наталя Кобринська разом з Оленою Пчілкою за підтримки Івана Франка видали жіночий альманах «Перший вінок» В ньому були розміщені 49 творів  17 жінок – письменниць. Серед них були Олена Пчілка, Леся Українка, Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Ольга Франко, Людмила Старицька. Письменниці були з усіх куточків України, бо Кобринська палко прагнула до культурного єднання західноукраїнських земель з наддніпрянською України. Вона вважала, що покращення ролі жінки може відбутися тільки через національне самоусвідомлення та освіту. У неї було багато планів, здійсненню яких завадила  Перша світова війна. У 1915 році її заарештували і звинуватили в шпигунстві і тільки завдяки зусиллям адвоката і письменника Андрія Чайковського вона не опинилась в концтаборі.

Лебединою піснею Кобринської стала збірка «Воєнні новели», яка сповнена болем через долю українського народу, розділеного кордонами. 

Вона померла від тифу 22 січня 1920-го. Будинок спалили через загрозу інфекції. Ніхто не знає, що саме там згоріло: рукописи, документи, листи? 

Ольга Кобилянська присвятила їй повість «Людина».

 

«Наталія Кобринська в розумінні «жіночого питання» та у висоті жіночого ідеалу перевищувала сучасних їй європейських емансипаторок», – наголошував письменник-дисидент Іван Дзюба.

В нашій бібліотеці є книжка, яка має назву «Історія українського фемінізму», де у досить оригінальній формі згадується діяльність Наталі Кобринської.

      

 

«Охорона  рослинного і тваринного світу".

26 травня в бібліотеці імені Михайла Слабошпицького відбувся заключний в цьому навчальному році урок з учнями НРЦ № 17.

Є глибоко символічним те, що присвячений він був рослинам і тваринам «Червоної книги України» та взагалі охороні наших «зелених легенів» - рослинному світу країни. Школярі ознайомились з найвідомішими заповідниками і парками України і правилами поводження в них. На жаль, сучасна війна вносить свої жорстокі корективи: починаючи з того, що всі діти були геть невиспаними і закінчуючи тим, що деякі заповідники і парки, наприклад, Асканія Нова, або окуповані, або геть зруйновані. Знадобилось докласти певних зусиль, щоб не втратити їх зацікавленості. Збирання малюнків на екологічну тему з окремих фрагментів додало пожвавлення до цікавих оповідань на цю ж тему. 

Багато нового про природу учні дізнались з «Книги рекордів України. Природа навколо нас». Діти поділились планами на  канікули. Більшості з них пощастило мати бабусь і дідусів у селі і там вони сподіваються провести свій літній відпочинок. Ми бажаємо цим дітям і всім дітям України мирної небесної блакиті і тихих затишних вечорів у родинному колі, щоб всі захисники повернулися додому. 

 

 

Київ – самоврядне місто доби Магдебурського права.

В останню неділю травня вже традиційно святкуємо День Києва – своєрідний День народження столиці України. Ця дата обрана не випадково, адже саме в травні далекого ХV століття Київ одержав привілей Магдебурзького права.

Варто зауважити, що дата отримання Києвом магдебурзького права впродовж десятиліть була дискусійною. Деякі історики наполягали на тому, що місто отримало цей привілей у добу правління великого литовського князя Вітовта (перша чверть XV ст.). Інші дослідники визначають інший час: 1494–1499 роки. Підставою для такої гіпотези є наявність двох відомих документів. Їх видали киянам за правління великого литовського князя Олександра. Перший – це привілей від 26 травня 1494 р., другий – великокнязівський лист, виданий киянам 14 травня 1499 року.

Тексти обох документів збереглися у складі книг Литовської метрики (на сьогодні знаходяться в російському державному архіві давніх актів у Москві). У привілеї 1494 року означено компетенцію війта як очільника громади, що відповідає за лад у місті, а у великокняжому листі 1499 року прописано всі права міської громади. 

 

Особливістю самоврядування «по-київськи» стало посилення владних позицій війта. Він фактично контролював обидві колегії київського магістрату – раду і лаву, зосередивши у своїх руках судову і адміністративну владу. Тобто той, хто контролював суд, фактично розпоряджався всіма справами у місті. Як зауважує старший науковий співробітник відділу пізньосередньовічної, ранньомодерної та нової історії України Національного музею історії України Ярослав Затилюк, «Це стало однією з корупційних схем, на які часто нарікали протягом XVIII ст. І саме корупція стала офіційним приводом для імперської влади розпустити магістрат у 1834 році».

Магдебурзьким правом передбачалася свобода городян у створенні власних органів управління та судочинства, проведенні ярмарків, шинкування та заняття ремеслами. Всіма справами у місті відав магістрат – виборний орган правління, що складався з двох колегій –лави на чолі з війтом, що здійснювала суд, та ради на чолі з бурмистром, до компетенції якої належав збір податків та питання благоустрою.

Тож становлення та розвиток місцевої влади Києва мають давню історію.